Статистика відвідувань
Зараз на сайті
72
Сьогодні
289
Вчора
152
За цей тиждень
289
За минулий тиждень
1238
За цей місяць
5335
За минулий місяць
10086
За весь час
242155
Ваша IP адреса:
54.224.50.28
Переглянуто сторінок:
0
Остання активність:
2017-10-23 20:10:27
Карта Барського району
с.Шевченкове
Це поселення почалося створюватися ще на початку XVI століття називалось тоді ще Кавчинці (або Канчинці), в другій половині XVI століття - Гавчинці. Було воно  тоді дуже малочисельне і протягом перших двох століть майже не змінилося.
Власники навколишніх земель - польські шляхтичі жили в Бару, служили в війську польскому, а землю здавали в оренду. Використовувалась вона в основному для пасовищ, сіножатей, і пасічництва.
У 1576р. право на вічне володіння половиною земельного масиву біля поселення Гавчинець виклопотали в польського короля п'ять синів Семака Кунатовського. Вони прийняли призвіще Гальчинські, осіли в Гавчинцях, і перейменували село в Гальчинці.
В 1600 році володіння одного з цих п'яти   Гальчинських - Раєка були пожалуванні польським королем - Кашинському.
В 1622 -1629 рр. частину земельного масиву Гальчинець прибрали до своїх рук М'ясківські, але основними власниками землі навколо Гальчинець залишилися шляхтичі Гальчинські.
Село Гальчинці було приписано до Поповецького приходу   і таким чином було зв'язано  з Попівцями. Цим скористалися частина шляхтичів Попівських і володіли частиною землі в Гальчинцях.
Сім'ї шляхтичів (які згодом Російським царем були пожалувані дворянськими титулами) поступово розросталися, а в звязку з цим і дробилися. При цьому і дробилися їхні земляні володіння. Ось чому до Великої Жовтневої Соціалістичної революції в Гальчинцях було понад два десятка маломістних дворян.
Найбільшим землевласником  в Гальчинцях був М Гальчинський , він служив у Києві, а його господарством у Гальчинцях займався шурин Донер, який мав тут своєї орної землі 18 гектарів і декілька гектарів лісу.
Радянська влада  в селі встановилася в січні 1918р., але в звязку з громадянською війною та інтервенцією іноземних імперіалістів вона не могла закріпитися майже протягом трьох років  і діяла в той час періодами по декілька місяців  з великими інтервалами між ними. Остаточно закріпилася в другій половині листопада 1920р. Першим головою сільської ради в Гальчинцях був Гнат Ткач.
Першим головою комітету незахищених селян був Степан Радзівілов.
У числі перших радянських активістів були :
Д.І. Каліцінський
О.І. Радзівілов
Т.Б. Криштоф
та інші селяни   бідняки.
У перші роки радянської влади в березні 1922 року Гальчинці були перейменовані в село Шевченково.
25 січня 1930 року в селі було засновано колгосп "Радянське село", через  деякий час він був перейменований в колгосп імені Макояна. Першим головою колгоспу був Анатолій Бугуцький, він же в 1921році перший в селі став комсомольцем , а в 1925 році    першим комуністом.
З 1935 року колгоспи часткою спеціалізувалися на тютюнництві,  щороку садили 30га тютюну. Рік у рік вкладали великі кошти і праці на його вирощення, а він навіть не покривав витрат. Багато ручної праці : висаджували вручну, поливали, силяли, сушили.
В роки війни на території села Шевченково військових дій не було, тільки в повітрі над селом літали військові машини. Селом же правили румунсько-німецькі загарбники, режим був особливо жорстокий, окупаційний. Населення села Шевченкове розглядалось як раби і підлягали фізичній ліквідації та знищенню непосильною працею. Населення, особливо чоловіків, збивали до крові,  коли ті не виходили на роботу. Жінок возили в Копайгород прясти.
Під час окупації румунсько-німецькі загарбники запровадили власний адіністративно-територіальний поділ  і одним з  11 "крайсгебітів" (районів)  в окузі "Житомир"  був Копайгородський.
 В роки тимчасової окупації колгоспи було розграблено,  і забрано велику рогату худобу, свині, коні. Вороги тільки не встигли забрати колгоспну пасіку. Пограбували і населення.
Шевченкове визволене від загарбників 20 березня 1944 року.
Після Великої Вітчизняної війни колгосп продовжував називатися іменем Мікояна. Він повинен був і далі займатися тютюнництвом, як однією з провідних галузей в рослинництві, але вона зовсім себе не виправдила.
Дуже важко позначився на колгоспі грабунок та розорення його  окупантами. Він залишився найслабшим колгоспом в колишньому Копайгородському районні.
А ще в 1947  після сухого 1946 року на жителів села, як і всієї України знову накотилася хвиля голоду не такого злого як у 1933році та все ж страшного.  Люди варили похльопки з різних бурянів. В теперішній церкві,  в перші роки  радянської влади були зерносклади, то діти виковирювали по зернятку, що залишились, застрягли в дошках. Батьки ховали по скибці хліба в скриню під замок, щоб по кусочку поділити на весь день між всіма.
В 1957році колгосп приєднують до радгоспу "Більшовик", який очолював на той час Іванов. На його базі утворюється Шевченківське відділення Шипинецького радгоспу "Більшовик". В ті роки  на територїї села були посаджені перші плодові дерева.
Село Шевченково було підпорядковане Поповецькі сільській раді до 1958 року, та належало до Копайгородського району який існував до 10 вересня 1959 року, а потім -   Копайгородській селищній раді,  Барського району.
В 1958році   очолив господарство Легкий Адам Платонович.  В той час село ожило. Садівництво та плодівництво процвітало не тільки в садах,  а й в соціально-культурному розвитку села. напочатку шістидесятих побудували   два будинки чотирьохквартирних та два двоквартирних для працівників радгоспу, побудована баня, двоповерховий гуртожиток, пізніше клуб. 
Розвивалось і тваринництво. Було побудовано два комплекти тваринницьких ферм.
  За високі заслуги Легкий А.П. отримав два ордени Леніна, орден жовтневоїх революції та Зірку Героя Соціалістичної праці.
Після його смерті очолювали господарство Кочмарук, В.Крохмальний,  С.П.Літус, М.С.Романюк та такого господаря більше наша земля не мала.  
В 1998 році господарство, що функціонувало на території села Шевченково перейменовано з радгоспу "Більшовик"  в радгосп "Вінничинна",  а в 2000 році в сільськогосподарське відкрите акціонерне товариство "Вінничинна".
 Після розпаювання земель сільськогосподарського призначення   в 2009 році  жителі села займаються веденням особистого господарства на власних земельних ділянках та на земельних  наділах (паях), приватизованих після розпаювання.
На даний час на території села Шеченково орендують землі  ПАТ "Вінниччина", що займається і надалі садівництвом, та  КОРНЕР  що займається  вирощуванням зернових культур.
 
ГОЛОДОМОР 1932-1933рр
Історія села Шевченково включає в себе найтяжчий та найжахливіший період - це Голодомор.  Страшенний голод, при тому , що землі родючі, український народ працьовитий, а урожай у 1932 році був менший впорівнянні з 1931 роком лише на 12%   став причиною тисячів смертей.
В 1928 році введено "дворовий" податок, плата за кожне дерево, тощо, принцип "роби не роби , а нічого не матимеш". Сплата цього податку мала спонукати господаря землі піти в колгосп. Однак  колгосп добровільно іти хотіли тільки бідняки.
Головна причина голодомору : сталінська ідеологія - тільки сільське господарство  могло дати валюту, а саме експортне зерно, для  закупівлі технічного устаткування в Німеччині і Сполучених Штатах Америки для будівництва Дніпрогесу, Харківського та Сталінградського тракторних заводів.
Голодомор 1932-33 рр викликаний не "продовольчими труднощами", а спланованою акцією проти селянина, що споконвіку працював на власній  плодючій землі. За законом "Про п'ять колосків" були засуджені і у нашому селі до 10 років в'язниці та концтаборів та до  смертної кари за спробу "крадіжки" зерна чи худоби. Лівковська Марія за один кілограм колосків  сиділа в тюрмі.
В Копайгородському районні уповноважений РПК в селі Попівці (на той час  село входило до Поповецької ради)  запропунував вивести посівні матеріали в хлібозаготівлю в більшій мірі, ніж було поставлено планом (інформаційний лист від 05.01.1933р.)
Продовольчі загони за сприяння місцевих комуністів  відбирали  у селян практично усі продукти харчування."Червоні мітли" вимітали в селян майже все зерно, навіть не залишаючи той дозволений мінімум, який необхідний для життя селянської сім'ї  Виживали лише ті, хто мали корову.
" Важко згадувати ті роки, але й неможливо забути. Приходили 3-5 чоловік і забирали в хаті все, що було їсти до останьої крихти.  Заглядали у кожен горщик, нишпорили по всіх кутках. З залізними шпицями ходили дворами, втикали їх у землю , шукали чи не приховали хліб від держави. А люди віддавали все, навіть дивлячись голодними очами в очі смерті. Люди вмирали з голоду, а хто мав корову, то виживали, помагали один одному. В колгоспі давали 300грам зерна на трудодень або похльопкою годували. Якщо люди вмирали в селі то хоронили на цвинтарі, а якщо в полі чи дорозі, то так і лежали там."  зі слів Дмитрика С.В. 1926 р.н.
"Забирали все, навіть фасольки, а в кого були жорна , то приходили представники влади і били їх, щоб не пекли блінців навіть з перійової муки (бурян пирій був всерівно, що зернова культура).Уповноваженим від влади був у селі Никаноров, його боялися всі. Шукали  кругом і на горищах, і в землі, і в погребах і люди віддавали все." зі слів Турчака М.Л.1928 р.н.
"Голодували всі лише одиночні не голодували, найстрашнішими були  такі довгі зима та  рання весна 1933 року. А на весні їли  все  лопухи, левурду, лободу, липу , жолуді, щавіль варили та їли, бо вже починали пухнути від голоду ноги, руки і все...
Від голоду в селі померли Гаврилюк Ганна, Дмитрик Дмитро, Дмитрик Євдокія, Дмитрик Василина.
Померла Дмитрик Евдокія , а син Олекса почав її їсти, а вже донечку свою зарізав, а тільце зїв, лишилася одна голівочка... Вели його селом, а на руках  була голівонька дитини. Його дружина теж з голоду померла" зі слів Мазур Євгени Іванівни 1914 р. н.
ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА
З кожним роком віддаляються від нас події найжорстокішої та найкривавішої війни. Проте кожного року травневого дня  ми святкуємо Велику перемогу, здобуту  ціною тисячів життів, переживаємо гіркоту втрат та радіємо мирному життю.
Спогади Турчак Галини Василівни, 1936 року народження.
"Роки війни пам'ятаю до сьогодні і згадуючи, обовязково навертаються на очі  сльози.  В перші дні визивали чоловіків до Поповець, там була сільрада і воєнкомат і забирали на фронт.
В роки війни на території села Шевченково військових дій не було, тільки в повітрі над селом літали.  Ми ж діти раділи коли летів літак і кричали, а батьки кричали на нас " як ви не розумієте це ж ВІЙНА".
 Селом же правили румунсько-німецькі загарбники. Їздив по селі румунський Претор і розпоряджався всім і всіма: чоловіків, збивали до крові,  коли ті не виходили на роботу, а  жінок возили в Копайгород прясти.
В роки війни в село загарбники привели євреїв з Чернівецької області, вони були дуже замучені в вошах. Коли ті вмирали їх просто виносили через село в яр, в Кліщовину, в акаціях.( яр ди цих пір є)"
В книгу памяті вкарбовано вісімдесят три імені  односельчан, які    віддали своє життя в роки війни за наше мирне небо.
На сьогоднішній день у нашому селі залишилось два ветерани Великої Вітчизняної війни -
Шаркевич Олександр Іванович
Народився 7 лютого 1924 року в селі Шевченково. Був призваний в ряди армії навесні 1944року. Спершу з Поповецького воєнкомату забрали до Бару, потім до Камянець-Подільського. Після  коротких навчань йшов другим номером станку кулемета в визвольних боях  за західну Україну. Пізніше солдатом йшов в Берлінському напрямі, там і зустрів великий День Перемоги.
Після війни працював в колгоспі їздовим.
В 1953 році , ще з двома односельчанами  був відправлений з Копайгородського району на курси шоферів.
З 1954 по 1987 роки працював шофером на машинах марки ГАЗ, ЗІЛ у господарстві, у  рідному селі. Дружина померла, має доньку, онуків, правнуків.
 
Дмитрик Степан  Володимирович
Народився 15 січня 1926 року. Був призваний в ряди армії навесні 1944 року. Після коротких навчань в Костромі мобілізували на фронт у Польщу, а звідти до Німеччини. Брав участь у боях      за Старий Дулістол та Новий Дулістол, Метао та інші міста, пройшов всю східну Прусію. До Кінісберга не дійшов був важко поранений. День Перемоги зустрів в госпіталі в Німеччинні, пізніше лікувався в  госпіталі в Латвії.
Має бойові нагороди  "За відвагу" та "Червону зірку" та багато ювілейних, які рахує просто відзнаками.
Повернувся додому в грудні 1947 року.
В жовтні 1949 року одружився з Ганною Федорівною і по сьогоднішній день живуть у злагоді  та повазі. Мають доньку, дві онучки та троє правнуків.
По професії боднар. Працював довгий час у відомому на весь світ  тоді Поповецькому консервному заводі, майстрував діжки для продукції. Пізніше у радгоспі у Шипинках  робив діжки під вино.
Аварія на Чорнобильській атомній електростанції
Весна 1986 року. Все як щороку тепло, гарно. Люди готувались до першотравня. Нас учнів школи, в тому числі і мене як завжди в цю пору повели на суботник. Ми весь день підмітали, сапали, збирали сміття під пекучим сонцем і ніхто навіть не здогадувався, що за кілька сотень кілометрів сталася екологічна катастрофа, що сколошила весь світ. Виник цілий комплекс проблем   екологічних, медичних, інформаційних, соціальних, правових, економічних,  до яких наша держава ніколи не готова...
Мешканців регіону евакували, а на атомній будували саркофаг.
У ліквідації наслідків аварії брали участь і наші односельчани.
Мудрик Віктор   1964 року народження, у зоні ліквідації був з червня 1986 р по листопад  1986року.
Ліквідатор другої категорії.
Куций Володимир Феодосійович ,1950 року народження у зоні ліквідації був з 30жовтня 1987 по 15 лютого 1988року . База знаходилась в с. Нова Радча 70 км від АЕС. Виїздів в оромінену зону мав 71. Нагороджений грамотою від 30.01.1988року за дії в Чорнобильській зоні.
Ліквідатор 2 А категорії.
Володимир Феодосійович також є учасником бойових дій у Чехословаччині, де був з 14 листопада 1968р. по 17 грудня  1970року. Дислокувався у Червоних Водах.
Ульянін Валерій Борисович 1954 р.н.у зоні ліквідації був з 30жовтня 1987 по 15 лютого 1988року . База знаходилась в с. Нова Радча 70 км від АЕС. Весь час працбвав крановщиком.
Ліквідатор 2 категорії.
Сідлецький Олександр Степанович, 1954 року народження виконував задачі по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС в зоні відчуження у складі  частини №43187 з 15травня по 9вересня 1988року. Частина знаходилася в населеному пункті Димарка,  Термаховка, Іванківського району Київської області за 30 км від ЧАЕС. Він зробив 62 виїзди в опромінену зону.  Робили нову кришу, проводили дезактивацію, вивозили землю.
Вдома ж чекали на повернення дружина та двоє дітей 8-ми річний син  та 4-х  річна  донька.
Довгий час працював шофером у місцевому господарстві. На даний час пенсіонер, займається особистим господарством.
Ліквідатор третьої категорії.
 
Історія бібліотеки
Бібліотека в селі Шевченково була заснована у 1969 році. Першим  у ній бібліотекарем була Олена Ананіївна Романова 1949року народження, яка працювала на  даній посаді все своє працездатне життя, на жаль після важкої хвороби на сорок третьому році трудового стажу  змушена була залишити свою улюблену справу, роботу.
В  першій інвентарній книзі розпочатій  10 січня 1969 році нараховувалось 500 примірників різних видань.  При такій малій кількості літератури читачів на той час було багато, читали всі : від малого до старого, телебачення  та радіо, тим паче компютер на той  час не забирали стільки уваги та часу.
Розміщена бібліотека на той час була у маленькій кімнаті у приміщенні теперішнього магазину.
Тільки у 1919  році бібліотека перейшла у теперішню будівлю з двома кімнатами-книгозбиральнями та читальним залом загальною площею...
На сьогодній день необхідний ремонт полу у читальному залі,  тому що частина підлоги повністю потрібно замінити.
На 1 січня 2013року  в бібліотеці налічується 7738 примірників видань.
 
Фолькльорно-етнографічна спадщина: звичаї та обряди
Продовження і примноження багатовікових звичаїв українського народу стало традиційним і у нашому селі. Традиційні свята  Різдва,  Старого Нового року або Василя, 8 березня, Пасхи, Дня Перемоги,  Івана Купала  та інші  збирають місцеве населення біля церкви , клубу. І тоді линуть пісні, колядки, веснянки, жарти.
 У нашому селі є  традиція на Меланки, в передень Старого Нового року хлопці перевдягаються у кожухи  та маски і ходять по  селі до незаміжніх дівчат  щедрувати. Дівчина ж під костюмом повинна впізнати свого нареченого, якщо ж не впізнає, значить не її це доля у новому році.
 А в Старий Рік (на Василя)   ідуть по селі Василів та Васильовичів вінчувати на Ура підіймати, поки калиму не дадуть з рук не випустять.
 
Національний побут
Українці здавніх давен відзначаються високою культурою у щожденному побуті. Майже у кожній хаті на почесному місці святі образи, прикрашені вишитими рушниками.
Подільська земля славиться виробами народних майстрів- вишивками, писанкарством, витинанками, різьбою по дереву, народною картиною.
Хата Іванової Валентини Миколаївни прибрана вишиванками власної роботи. Як живі квіти вітаються з рушників та вишиті бісером ікони веселять душу.

Олена Пастушок,
бібліотекар с.Шевченкове

 
Жовтень
2017р.
23
ПОНЕДІЛОК
Ваше Ім'я:
Ваш e-mail:
Повідомлення