Статистика відвідувань

Зараз на сайті

Сьогодні

166

Вчора

596

За цей тиждень

762

За минулий тиждень

2815

За цей місяць

10552

За минулий місяць

19170

За весь час

668617

Ваша IP адреса:

3.233.219.101

Переглянуто сторінок:

Остання активність:

2020-01-28 12:05:52

Карта Барського району

ГОЛОВНА/Історія нашого краю/м.Бар/

м.Бар

Сьогодні місто Бар – один з районних центрів Вінницької області. За всю свою історію поселення мало дві назви – первісну Рів і сучасну Бар. Залежно від назв можна виділити і два етапи історичного розвитку міста.

Його територія була заселена ще з прадавніх часів. Так, на східній околиці міста археологи виявили трипільське поселення (бл. III тисячоліття до н. е.), а на західній – скіфське (середина І тис. до н. е.) і черняхівське (бл. IV ст. н. е.). На сьогодні на території Барського району знайдено 5 пам’яток трипільської культури. Про одне з них, поблизу села Ялтушкова, розповів у книзі «Трипільська культура на Поділлі» І. Заєць та навів опис денець з відбитками тканин. Ще декілька трипільських поселень було відкрито пізніше. Особливо серед них хочеться виділити поселення Ялтушків І, досліджене В.П. Пилипком у 1978 році. Воно розташовується в 4 км на південний схід від села і займає площу приблизно в 100-120 га. Така його величина дозволяє вважати поселення найбільшим з нині відомих трипільських пам’яток Подністров’я.

Перша письмова згадка про Рів знаходиться в грамоті князя Свидригайла кам’янецьким домініканкам, в якій підписався Альберт Ровський, володар вищезгаданого поселення та ближніх територій. Цей документ датований 1405 роком, але ряд польських дослідників відкидає таке датування як невідповідне періоду володарювання Свидригайла на Поділлі і говорить про дату 1401 р. Сьогодні це датування вважається базовим.

В 1435 році згадується Рів в якості села, що свідчить про незначну його роль. А вже в 1443 році поселення переходить у нові руки – король записав Рів і Ялтушків Стогневу Рею з Шумська. Правда, шляхтич купив місцевість у невдалий час. Вже у 1452 році татари напали на Рів, зруйнували укріплення і забрали сімейство Реїв у полон. Напевно, шляхтич з полону так і не повернувся, і в 1456 році Казимир дозволив викупити у нащадків Рів Андрію Одровонджу, воєводі руському, і записав від нього 100 гривень і 80 дукатів. Що цікаво, Стогнею Рею Рів був проданий всього за 100 гривень. З цього часу і до середини ХVI століття ця місцевість була спустошена. Через постійні напади татар люди боялись селитись тут, тим більше будувати постійні будинки.

1537 рік відкрив новий період в історії нашого краю, залишивши глибокий слід. Цього року Бона Сфорца, дружина польського короля Сигізмунда І Августа викупила Рів з прилеглими до нього селами у руського подільського воєводи С. Одровонжа.

Михайло Грушевський дає невелику довідку про королеву: «Бона Сфорца – донька міланського герцога Джованні Сфорца, котра була заручена в 25 років своїм родичем, австрійським імператором, в 1518 році з королем Польщі Сигізмундом І, якому тоді було близько 50-ти років». Придбавши Рів, Бона довіряє керівництво новому старості Альберту Старжеховському, котрому доручає обрати місце для замку, аби укріпити місцевість і мати можливість відбивати татарські навали.

Місто Рів в ті часи знаходилось на правому березі однойменної річки, тобто там, де знаходиться сьогодні село Барські Чемериси. Це місце не мало надійного захисту від нападників, тому Старжеховський, після детального вивчення природних умов місцевості, дійшов до висновку, що набагато надійніше будувати фортецю (замок) на протилежному березі річки Рів.

Тут було рівне, трохи підвищене місце, оточене з півночі і сходу великим лісом, а з півдня і заходу захищене широкою річкою із заболоченими і зарослими очеретами берегами. Літом 1538 року на вибраному місці розпочалось будів-ництво фортеці, для чого направлено кілька сотень робочого люду, ремісників, створено військовий гарнізон з піших і кінних воїнів та загін для охорони старости.

У 1540 році будівництво фортеці було закінчено. Її оточували подвійні дерев’яні стіни в основному із дубових колод, між стінами для міцності насипали землі. На стінах було 5 башт, 4 – по бокам, п’ята – головна, захищала переїзд через річку, мала великі ворота, над якими височіла часовня, у верхній частині якої був великий дзвін на випадок тривоги. Над воротами прикріпили мідну дошку з гербом Бони латинськими буквами «В.S.» (що означали початкові літери її найменування), а на таблиці латинською мовою було написано: «Бона Сфорца Арагонська, королева Польщі, велика княгиня Литовська, принцеса Барійська, господиня Русі, Прусії, Мазовії, та інше, року Божого 1537 за часів наймилішого короля Сигизмунда І, свого чоловіка, заселила цей край, повністю спустошений постійними ворожими набігами, увівши до нього на поселення мешканців, а також заснувала місто і фортецю, чим подарувала спокій і мир навколишнім землям і укріпила її за місцевим звичаєм дерев’яними стінами, а ім’я цьому місту присвоїла з назви свого рідного міста «Барі».

В фортеці були побудовані житлові будинки для гарнізону і командирів, конюшню, склади для продовольства і зброї та інші підсобні будівлі. Згідно записів 1552 року у фортеці та в місті була така зброя: гармат (мідних і залізних) – 23, гаківниць – 66, півгаківниць – 8, аркебузів – 60, рушниць – 68, різного роду ядер – 11357. Барська фортеця тоді була найзначніша на Поділлі після Кам’янецької.

Для надійного захисту фортеці спорудили став. Перед в’їздом до міста, коло греблі, височів редут з двома баштами. Навколо фортеці викопали глибокий рів, який заповнювала вода зі ставу. До фортеці примикав Польський Бар, який також був оточений дерев’яною стіною з баштами і гарматами в них. Хоч він називався Польським, в ньому польського населення було менше третини, а переважали українці, які в основному займались торгівлею, а також ремісники і шляхта. До Польського Бара примикав Руський Бар, в який Бона переселила колишніх жителів Рова, що втекли під час татарського нападу в Ялтушків і Зіньків. Переважали землероби. За переписом 1565 року із 124 хат Руського Бара лише 18 не займались обробітком землі.

В 1558, 1562, 1564, 1567, 1569 роках і в подальшому Поділля і Барщина зазнали страхітливих татарських спустошень, але незважаючи на це народ поступово підносив край з руїн, багатішав.

В другій половині XVI століття зростає чисельність польського населення. Особливо цей процес набуває розмаху при старостуванні Гольського. Староство переходить у керівництво від одного польського гетьмана до другого. Ці старости віддають у володіння польським шляхтичам села, які відзначались військовою службою, нерідко відбираючи їх у місцевої української шляхти.

Бар продовжує зростати. Так, в 1565 році в Подільському Барі було 102 хати, в Руському – 124, в Чемериському – 54.

В зв’язку зі зростанням польського та католицького гніту, населення починає виступати проти шляхтичів, розпочинаються козацькі повстання. В 1577 році в Барське староство вторгся з козацьким військом ватажок Іван Підкова, захопив Бар, а після цього попрямував у Молдавію, де згодом став правителем.

В 1594 році вибухнуло велике селянсько-козацьке повстання проти гніту польських феодалів під проводом Северина Наливайка та Григорія Лободи. Спочатку повстанці пішли із Запорізької Січі на Брацлавщину, де до них приєдналося багато селян і міщан. Вони вигнали з Брацлава польських правителів, розгромили послане проти них королівське військо і в листопаді 1594 року заволоділи Баром, захопили і зруйнували фортецю. В Барі перезимували, провели тут козацьку раду, яка звернулася зі закликом підніматися проти гнобителів.
Після гетьмана Жолкевського барськими старостами були ряд гетьманів: С. Конецпольський, М. Потоцький, В. Радзивіл.

З 1630 по 1647 рік в Барі жив французький інженер Гійом де Боплан, який був на службі у польського короля. Під його керівництвом споруджено фортеці у Бродах на Львівщині, на Кодаку над Дніпром, а також в Барі близько 1647 року та в Новгороді (Копайгороді) 1646 року. Ці фортеці збудовано з каменю і червоної цегли.

Після розгрому польських військ в травні 1648 року біля Жовтих Вод і Корсунем військами Богдана Хмельницького поляки поспішно утікали. За короткий час було визволені Вінниця, Брацлав, Ладижин, Бершадь, Красне, Томашпіль, Четвертинівка, Чечельник, Станіславчик, Копайгород, Верхівка та інші міста і містечка. Єдина надія в польських військ залишалася на Бар і Барську фортецю, які були воротами до Східного Поділля. Вони сподівались надійно сховатись за його добре укріпленими стінами. В час визвольної війни Бар дійсно був одним з важливих, ключових пунктів, за який точилися запеклі бої між польськими і козацькими військами.

Місто було оточене земляним валом, на якому височіла стіна в основному з каменю і лише місцями з дубових або грабових колод. Зовні валу тягся викопаний глибокий рів, що заповнювався водою з Рову. В наш час можна побачити залишки валу з лівого боку на вулиці Урицького в її нижній частині. Це тут тоді була межа міста. З півдня і заходу місто було добре захищене широким ставом із заболоченими берегами.

На захоплення Бара Богдан Хмельницький послав полковника Максима Кривоноса з військом. Ще перед приходом Кривоноса в місті сталося повстання жителів, яких довела до цього свавільними здирствами і знущаннями команда шляхтича Броневського. Командир гарнізону Броневський утік з міста. Замість нього сюди послав польський гетьман Потоцький свого сина Андрія, посиливши гарнізон фортеці німецькими найманцями. До них тепер приєдналося кількатисячне військо з утікачів, великих магнатів з челяддю, шляхтичів зі слугами. Польське командування вважало, що місто і фортеця надійно укріплені. Адже коло фортеці теж був глибокий рів, наповнений водою. «Кам’яний Бар,– писав відомий турецький мандрівник Евліа Челебі,– справді міцна фортеця. Вона значно надійніша міцних фортець, підкорених поляками, бо має арсенал, гармати і осадні знаряддя».

Як тільки козаки підійшли до Бару, до них приєдналося багато селян з навколишніх сіл. Цих селян зібрали козацькі полковники Степко, Кушка і Якуш в Ялтушкові, оформили у військові підрозділи і направили до Бару, де готувався наступ.

Кривоносівці спочатку захопили Барські Чемериси, а коли до них підійшли полки Габача і Брацлавця, розпочався штурм міста. Кривоніс застосував хитрий військовий маневр. Зробив вигляд, що буде наступати на місто із Барських Чемерис через став. На світанку звідси розпочали стріляти гармати, почали спускати на став плоти. Тому польське командування перекинуло на цей напрямок основні сили. Одночасно повстанці запалили гнилу і мокру солому неподалік від стін міста. Бар заволокло хмарами диму. Це викликало паніку. Цим скористалися православні жителі міста, які відчинили браму, і козаки майже без бою увійшли в місто і заволоділи ним.

Але в руках польського командування ще залишилася фортеця, в якій засіли добірні війська і були добре озброєні. Кривоносу вдалося встановити зв’язок з частиною барських міщан, що були в фортеці. При штурмі замку козаки застосовували «московські гуляй-городи» – дерев’яні осадні башти на колесах. Під стіною фортеці вночі зробили підкіп, заклали вибухівку і під час штурму підірвали стіну. В укріпленні виник прохід, в який ринули козаки. Одночасно барські міщани відкрили браму фортеці і спустили мости, чим прискорили перемогу. Фортецю захопили 25 липня 1648 року.

Під час Визвольної війни місто Бар декілька раз переходило з рук в руки. Так, вже в січні 1649 року польські війська відвоювали частину Поділля разом із центром староства. Але всього через декілька днів війська козацького полковника І. Федоровича біля с. Івановець розгромили поляків і повернули Бар. В лютому цього ж року поляки вже на чолі з С. Лянцкоронським і М. Остророгом штурмом захопили Бар і вчинили страхітливу розправу над міщанами, які в свій час допомогли Кривоносу дістатись до міста. Правда, через короткий проміжок часу козаки на чолі з легендарним Іваном Сірком відвоювали Поділля. У 1654 році польські завойовники знову окупували Бар, але в серпні 1655 року під тиском козаків та левенців мусили поступитися.

Після смерті Богдана Хмельницького певний час гетьманував його син Юрій. Але, як відомо з історичних джерел, керівник з нього був поганий, і вже у 1657 році булава дістається Івану Виговському. В своїй політиці він вбачав майбутнє України в союзі з Польщею, тому у вересні 1658 року підписує Гадяцький договір, за що одержує грамоту на володіння Барським староством.

В 1670-роках місто Бар було на короткий час визволено військами гетьмана Петра Дорошенка. Але козаки з собою привели старе нове лихо – турецько-татарське військо. До кінцяXVII століття вони не раз нападали на територію Поділля і нещадно її грабували. В результаті постійних боїв місто Бар було практично зруйноване. Ось як про це писав німецький мандрівник Ульріх фон Вердум в своєму щоденнику: «Бар – раніше це було велике місто з гарними храмами, монастирями, тепер же в більшій частині зовсім спустошене. З півночі біля міста височів замок, оточений товстими мурами з чотирма кам’яними вежами, між якими до міста веде брама. Все, що було всередині фортеці, різні будівлі спалені і зруйновані, сама фортеця спустошена. Товстий частокіл ділить місто навпіл. Більша частина, східна (Руський Бар), розташована ззовні, стоїть пусткою. Внутрішня частина (Польський Бар) трохи залюднена, але будівлі злиденні, хоча з руїн помітно, що колись тут були масивні споруди. Серед них стоїть напівзруйнована ратуша. Біля ратуші стояла єврейська синагога, від якої залишилися великі шматки муру». Михайло Грушевський у книзі «Барське староство» подає такі статистичні дані про цей період в історії міста. В Бару на той час нараховувалось 137 будинків, але вони страшно запущені і люди живуть лише в 25-ох.

Антифеодальну боротьбу посилило свавілля Барських конфедератів. В лютому 1788 року найреакційніша частина польських магнатів зібралася на Поділлі і вирушила на Кам’янець-Подільський, щоб захопити його і там здійснити своє військово-політичне об’єднання в боротьбі проти польського короля Станіслава Августа Понятовського, який під впливом російської цариці Катерини ІІ (з її допомогою він став королем) погодився зрівняти в правах православних, інших іновірців з католиками. Але захопити їм Кам’янця-Подільського не вдалося і вони повернули на Бар.

Тут вони утворили так звану Барську конфедерацію, сформували військові загони для збереження необмежених прав і привілеїв магнатів, шляхти і католицької церкви. Конфедерати зібрались в Барському костьолі під керівництвом магната Пулавського і Кам’янецького біскупа Красинського. Вони одразу розпочали збройну боротьбу проти короля. Жорстоко розправлялись з православним населенням спочатку в Барі і його околицях, а далі й на Правобережній Україні.

Польський уряд звернувся до Катерини ІІ, щоб вона допомогла придушити виступи конфедератів і повстання гайдамаків. Царизм послав на Україну війська. В червні 1768 року військо конфедератів було розгромлено генералом Апраксіним. Але в польських повстанців залишилося чимало сил, тому вони при підтримці Франції і Туреччини продовжили боротьбу. Лише в 1771 році російські війська розгромили конфедератів.

Поряд з подіями конфедерації місто Бар і Поділля загалом було охоплено повстанням під проводом Івана Гонти та Максима Залізняка, яке ввійшло в історію під назвою Коліївщина. Після цих воєнних подій барська фортеця була повністю зруйнована і втратила своє колишнє військове значення.

Хоча після розгрому конфедератів Бар був визволений від польських військ, але в 1771 році, коли укладено договір між Росією і Польщею, він був повернений Польщі і залишався в складі Подільського воєводства. Але в 1793 році в час другого поділу Польщі в складі Правобережної України відійшов до Росії, як повітове місто. В 1797 році він стратив адміністративне значення і став заштатним містом Могилівського повіту в складі Подільського намісництва.

На початку ХІХ століття місто Бар знаходилося в тимчасовому спустошені. Так, у метричній книзі Барської Свято-Успенської церкви про населення приходу знаходимо такі відомості: в 1800 році зроблено запис про народження 12 хлопчиків і 21 дівчинки та смерть 15 осіб чоловічої і 26 жіночої статі.

В 1829 році про прихожан церкви записано: всього дворів 100, з них 321 чоловік і 282 жінки, з них в місті – двори цивільних чиновників, де проживало 6 осіб чоловічої і 7 жіночої статі та 48 дворів міщан, в яких відповідно 183 і 172 особи. До приходу в цей час також належали села Шпирки, Войнашівка і Паліївка (тепер Мирне). В передмісті, Балках, вперше згадуються 17 дворів старообрядців.

Важкі соціальні умови в краї давали високу дитячу смертність: з 17 померлих було 12 дітей віком до 5-ти років; в 1830 році – 46 померлих, з них 15 дітей; 1840 рік – з 19 було 7 дітей; 1850 рік – з 92 померлих дітей було 22. Але попри складну демографічну ситуацію на початку століття місто Бар помітно зростало.

Під час декабристського повстання, місто Бар також був у вирі подій. У лютому 1831 року учасники Південного товариства провели таємний з’їзд у Барі, на якому обрали керівні органи для підготовки збройного повстання. Поряд з цим на подільських землях вирувало селянське повстання під проводом Устима Кармалюка. Його повстанські загони діяли і в околицях Бара. В грудні 1829 вони напали на економію села Комаровець, звідки походив один з сподвижників Кармалюка – Й. Серветник. Сам Устин Кармалюк бував у місті Бар, де спілкувався з сестрою Й. Серветника та її знайомими.
До 1831 року в Барі були лише католицькі монастирі: базиліанський, францисканський і кармелітський. Після поразки польського повстання в 1831 році кармелітський і францисканський монастирі зруйнували, а базиліанський у 1837 році повернули православним. В ньому спочатку знаходився чоловічий монастир, згодом жіночий. В церкві монастиря знаходилася стародавня чудотворна ікона Барської Божої матері. Монастир називався Барським Свято-Покровським. Всередині монастиря збереглася Покровська церква. В місті діяла ще одна церква – Миколаївська. В ній знаходилася чудотворна ікона святителя Миколая. За народними переказами чудотворну ікону привезла з Італії королева Бона. Розповідали, що вона намальована на дошці, і мабуть, досвідченим майстром, бо справляла дуже приємне враження на оглядачів. У 1888 році київський купець Хряков, який часто бував в Барі, оглянувши її, зрозумів, що вона від давності потемніла, на власні кошти доручив її оновити знатним майстрам-художникам і одягнути в срібну ризу. На поклоніння до неї 9 травня кожного року сходилися люди з навколишніх міст і сіл.

Широкомасштабні революційні виступи, які розпочалися 1905 року, охопили Поділля та його стародавнє місто Бар. Найбільше піднесення страйкової боротьби на Поділлі (в тому числі в Барі та навколишніх селах) відбулося навесні та влітку 1905 року. В історичних документах за травень 1905 року зафіксовані страйки на Барській та Ялтушківській цукроварнях. На них робітники вимагали покращити умови праці та збільшити заробітну плату. Розпочалися масові страйки проти поміщиків і серед багаточисельного пригнобленого селянства прилеглих до Бару сіл.

У 1914 році розпочалась Перша Світова війна. Росія була її діяльним учасником. Не маючи впевненості, що ворог не прорветься аж на Поділля, в кінці 1914 року розпочато будівництво вузьколійної підвізної залізниці з Ялтушкова на Верхівку-Мар’янівку-Барок. В Барі мобілізували на війну більше тисячі чоловік, звичайно, переважно бідного трудового люду – робітників, наймитів, дрібних орендарів та інших. В Барі була розквартирована військова частина, утримання якої лягло тягарем на плечі місцевого населення. Війна ослабила державний механізм. Розпочалася боротьба проти самодержавства. У Барі, як і в інших містах України, виникли ради робітничих і солдатських депутатів.

В березні 1917 року в місті стало відомо про перемогу Лютневої революції. На вузлових підприємствах та установах відбулися вибори до ради робітничих і селянських депутатів. У травні в місті засновується більшовицька група в складі 17 членів партії та 14 соратників, а в липні – партійна організація, до якої ввійшли місцеві більшовики та солдати розміщених у Барі підрозділів VІІ царської армії. Після перемоги жовтневого перевороту 1917 року в Петрограді учасники більшовицької групи боротьби за владу Рад створюють у Барі військревком на чолі з М.Є. Врублевським (1 листопада 1985 року в центрі міста на гранітному постаменті було встановлено бронзовий бюст земляка).

У буремні дні 1917 року промисловий Бар активно включився в збройні повстання за владу Рад. У селах відбулися масові селянські виступи, які підтримали революцій-но налаштовані солдати дислокованої в місті VІІ царської армії.

У лютому 1918 року після підписання в Барі представниками Центральної ради договору в місто та його околиці увійшли війська кайзерівської Німеччини й Австро-Угорщини.

З приходом в Україні до влади гетьмана Павла Скоропадського (кінець квітня 1918 року) були суттєво обмежені демократичні свободи на місцях. В окремих випадках мало місце свавілля губернських староств, обмежувалася діяльність громад та об’єднань. У результаті на місцевому рівні почалися бунти серед невдоволених діями влади селян, міщан, інтелігенції. Народ самовільно захоплював, ділив панські маєтки, церковні та монастирські землі, громив винокурні заводи, млини, здійснював вирубку лісів.

У період з 1917 по 1920 рр. у часи відкритої боротьби влада в місті та навколишніх селах змінювалася 14 разів: після окупації міста та його околиць військами кайзерівської Німеччини барські землі визволили війська Богунського полку, далі місто перейшло до УГА, а в січні 1920 року в Бар увійшла Червона армія, в квітні – білополяки та петлюрівці. На території Барського краю відбулося декілька великих боїв, загонами Червоної армії командував Г. Котовський. Прифронтовим Баром у цей важкий період, змінюючи один одного, керували О. Керенський, Центральна Рада, Павло Скоропадський, Директорія, більшовики, Симон Петлюра, Євген Петрушевич, А. Денікін. Про численні втрати в кривавому протистоянні з обох сторін свідчить братська могила польських вояків 1920 року, яка знаходиться на старому католицькому кладовищі міста.
Радянську владу в Барському районі остаточно було встановлено 24 червня 1920 року. Два наступні роки йшла стабілізація та відновлення насамперед економіки району, що потребувало неабияких зусиль від влади та населення. За постановою від 07.03.1923, яку підписав Голова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету Григорій Петровський, із 7 березня 1923 року в Подільській губернії утворюються Копайгородський та Ялтушківський райони (з 3 лютого 1931 року станній буде ліквідований, Копайгородський район скасують 10 вересня 1959 року), в результаті такої адміністративної реформи з цього року було ліквідовано повіти й утворено 6 округів. Барський район увійшов до Могилів-Подільського округу (пізніше, з 1932 року, Барський район опиниться в складі Вінницької області). На середину 20-х років ХХ ст. в Барському районі нараховувалося вже 25 сільських рад, проживало 45817 осіб.
Насильницьке введення в 1929 році на селі продподатків призвело не тільки до голодного існування більшості селян, але й спровокувало стрімкий спад продуктивності праці, у місті розпочався процес занепаду власних сільських господарств, що в результаті стало причиною зменшення зборів продподатку, на який так розраховувала радянська влада. В результаті із збільшенням податків на селянство на 1 листопада 1925 року в Барському районі податок сплатили лише 2,5 тис. селян. У середовищі селянства зростав і поширювався міцніючий дух протистояння, незгоди із політикою чинної влади, яку вона особливо насильницько проводила на селі. Дивною для селян Поділля виявилася ситуація, коли південні райони області (Барський у тому числі) в 1924-1926 роках охопила засуха й голод, а практичної допомоги від центру, якої всі так чекали, населення не отримало, що призвело до катастрофічного стану й правомірного протесту серед селянства.

В матеріалах сільських рад Могилівського округу за 1925 рік зазначено, що в Барському районі навіть бідне селянство висловлює своє незадоволення радянською владою, в основному через голод, бо влада своїми діями не допомагає, а заважає господарювати. В ці роки в місті Бар проти непомірно високих податків, які захлиснули ослаблене війною місто, розпочали протестувати й дрібні ремісники. На початок 1925 року в засекречених на той час офіційних документах про політичний та економічний стан округу вказувалося на повну відсутність хліба в селах району Терешки і Голубівка. Офіційною владою тих часів несплата податку пояснювалася спадом сільськогосподарського виробництва через низьку врожайність, малоземелля селянських господарств, відсутність інвентаря, тяглової сили, екстенсивні форми господарювання. Щоб хоч якось поповнити місцеві бюджети, вдавались до репресій і ручних методів керування економікою. Саме в голодному 1925 році в Барі держава відкриває магазини по продажу горілки. За два дні в Бару продали 90 відер. В такий спосіб витрушували останні копійки з кишень трудящих, а ще з’явилася конкуренція для самогоноваріння. Справедливе обурення сільського населення викликало також підняття державою цін восени 1925 року на промислові товари від 50 до 100 %. Восени 1925 року в звітах ДПУ відзначалося, що 50 % селян Барського району вже голодують, частина з них забезпечена хлібом лише на 2-3 місяці, в інших хліба немає зовсім. На зборах селян містечка Копайгорода йшла мова про те, що в більшості сімей зерна вистачить лише до січня 1926 року.

Аналіз документів свідчить про те, що голодні 20-ті роки на Поділлі виникали не тільки внаслідок опору селян владі чи стихійних лих. Їх спричинила політика НЕПУ, ставлення режиму до селянина-власника, який був об’єктивно ворогом влади і якого необхідно було ліквідувати. Як наслідок – розорення селянських господарств, падіння продуктивності праці, низька врожайність, хронічна несплата продподатку, голодні села. Врешті-решт така політка привела радянську владу до колективізації, яка, в свою чергу, викликала ще більш масштабну трагедію-голодомор 1932-33 рр.
На знак вшанування жертв голодоморів 1925-1926, 1932-1933, 1946-1947 рр. та політичних репресій ХХ ст. на центральній площі міста (Соборна, 12) 26 листопада 2005 року було встановлено пам’ятний знак із відповідним меморіальним написом. Станом на 1 січня 2008 року в 26 селах району на братських могилах в пам’ять про безвинно замордованих голодом земляків встановлено памятні знаки-хрести.

Велика Вітчизняна війна на терени району прийшла в середині липня 1941 року. На той час через район проходила розподільча лінія двох фронтів: Південно-Західного і Південного. Розподільча лінія між двома фронтами проходила через Черкаси-Вінницю-Бар.

На підходах до території району розмістилися підрозділи двох армій: 12-а армія Південно-Західного фронту (командувач генерал-майор Павло Григорович Понєдєлін) та 18-а армія Південного фронту (командувач генерал-лейтенант Андрій Кирилович Смирнов). До складу 13-го стрілецького корпусу 12-ї армії (командувач генерал-майор Микола Кузьмович Кирилов) входили дві гірськострілецькі дивізії: 192-а (командир полковник Захарченко) та 58-а Кримська (командир генерал-майор Микола Гнатович Прошкін). Південну частину району захищали воїни 96-ї Вінницької гірсько-стрілецької дивізії імені Яна Фабріціуса (командир генерал-майор Іван Михайлович Шепетов) та інші частини 17-го стрілецького корпусу 18-ї армії (командувач генерал Іван Васильович Галанін). Наступальні операції проти наших армій вела 17-а німецька польова армія.

15 липня гітлерівці окупували Ялтушків та більшість сіл Барського району, а днем пізніше – м.Бар. Окупанти розстріляли близько 7,5 тис. мирних громадян, 2 тис. чол. вивезли на примусові роботи до Німеччини.

Окупаційний режим у районі був спрямований на колонізацію, нещадне економічне пограбування. У багатьох населених пунктах з метою ізоляції та подальшого знищення населення окупанти створили гетто, які використовувалися для примусового утримання переважно осіб єврейської національності. На території району окупанти створили 11 гетто та 6 поселень.

Найбільші звірства гітлерівців у роки окупації були направлені на єврейську громаду, яка тільки в Барі до початку Другої світової війни нараховувала до 10 тис. осіб. Багаточисельна єврейська громада міста мала єврейську школу (до 1932 р.). Перед війною вдалося евакуюватися 360 євреям, більше 9 тис. осіб залишилися в окупованому Барі. Гетто були утворені в грудня 1941 р. в місцях найбільшого скупчення євреїв району в Барі, селах Ялтушкові, Попівцях, Матейкові, Верхівці, Балках, Примощаниці, ст.Копай, містечку Копайгороді. 1942 рік розпочався з примусового масового поселення євреїв із будинків, де вони проживали, в окремо визначені управою місця. Люди гетто приживали в тяжких умовах: у холоді та голоді, під відкритим небом, за колючим дротом. В’язні піддавалися грубим знущанням, приниженням, насильству. Люди хворіли, пухли від голоду, замерзали. Щодень померлих на підводах відвозили в яри за містом, а тих, хто захворів на тиф, спалювали на території, складаючи тіла, як дрова.

Та найстрашніші сторінки єврейської трагедії м.Бара – це розстріли осені 1942 року. Масові розстріли людей барських гетто № 1, 2, 3 відбувалися в два етапи – 18-19 серпня та 14-15 жовтня 1942 року. У двох братських могилах жертв фашизму 1941-1942 років, що знаходяться на околицях міста на хуторі Котова та селі Гайове, лежать понад 6 тис. осіб, замучених, розстріляних або похованих живцем. Кілька братських могил жертв фашизму розташовані в сел.Копайгород (на єврейському кладовищі), ст.Копай (узлісся біля залізничної дороги), селах Примощаниця (братське поховання в окопах біля лісу), Попівці (єврейське кладовище), Балки, Ялтушків, Матейків (узлісся при в’їзді в село), на єврейському кладовищі міста Бара.

До злочину масових розстрілів мирних жителів м.Бара (1941-1942 рр.) був причетний Г.В. Андрусєв, начальник окружної поліції, який отримав орден від окупантів. За тяжкі діяння перед Батьківщиною виїзна сесія Вінницького обласного суду, що чотири дні в жовтні 1966 р. засідала в Барі, присудила його до найвищої міри покарання – розстрілу. Його заступник при Барському відділенні жандармерії Олексій Кеба зумів уникнути кари, емігрувавши до Бразилії.

14 тис. жителів району були мобілізовано до Червоної Армії, а десятки партизанів взяли до рук зброю для боротьби у тилу. Організацію підпільного партизанського супротиву окупаційному режиму проводив перший секретар райкому партії А.Ф. Моняк, однак його загін з 15-ти чоловік було знищено. Восени 1941 року заявила про себе підпільна група у с.Ялтушків, яку очолив інженер місцевого цукрозаводу В.С. Банос. У квітні 1942 року тут було створено ще одну підпільну групу під керівництвом директора школи І.М. Щербацького. Обидві групи підтримували зв’язок з Кам’янець-Подільським обкомом партії.

У лютому 1942 року виникла підпільна організація у Бару, а в червні – підпільний штаб у складі Л.Л. Гуменного, С.І. Козловського, Е.Ф. Шкарлета, І.М. Щербацького, П.М. Кривди. Діяли підпільні групи і в селах Примощаниця, Верхівка, Митки, Трудолюбівка, Мартинівка.

Підпільники налагодили зв’язок із соратниками з сусідньої Кам’янець-Подільської області, приймали зведення радянського інформбюро, поширювали листівки, чинили численні диверсії на діючих підприємствах міста, спалили залізничний міст біля ст.Бар, здійснили кілька великих аварій на цукровому та спиртовому заводах. Зазнаючи великих втрат від дій підпільників і партизан, окупанти відповідали кривавим терором, який особливо посилився на початку 1944 року, під час відступу фашистських військ. 11 січня 1944 р. в м.Жмеринці було розстріляно вчителів-підпільників, жителів Барського району М. Гринника, А. Фальборка, К. Андріяша, які керували підпіллям у селах Примощаниця, Мартинівка, Митки.

У січні 1944 року у Вовковинецькому лісі висадився десант М.Р. Соболєва. Цей загін виріс у партизанське з’єднання ім. Щорса, до якого приєднались підпільники Бару та Ялтушкова. Командиром з’єднання був Я.І. Мельник.

20 лютого партизани зайняли села Барського району – Матейків, Трудолюбівку, Павлівку, паралізували залізницю Бар – Могилів-Подільський. 5 березня вони вступили у с.Верхівку та змогли дати відсіч нападам румунських військових підрозділів, озброєних декількома танками та артилерією.

8 березня поблизу Бара відбувся жорстокий бій партизанського з’єднання з німецько-румунськими військами. 9 березня партизани пустили під укіс ворожий військовий ешелон між ст.Бар і ст.Митки. У цьому бою їм вдалося знищити понад 500 гітлерівців, 37 фашистів було захоплено в полон.

Вінницьке партизанське з’єднання, яке очолював Яків Іванович Мельник, під час рейду районами Вінницької та Хмельницької областей (лютий-березень 1944 р.) двічі з боями пройшло селами Барського району: 22 березня – селами Матейків-Кошаринці-Верхівка, далі рушило на Слободу Гулівську, Зоряне, Бригидівку, Слободу Ходацьку. 22 лютого, зайнявши села Матейків, Трудолюбівку, Павлівку, партизани паралізували в цьому місці залізничний вузол Жмеринка – Могилів-Подільський. Повертаючись із Хмельниччини, з’єднання пройшло селами району: Слобода Ходацька, Бригидівка, Зоряне, Гулі.

19 березня 1944 року війська 18-ї (командувач генерал-лейтенант Євгеній Петрович Журавльов) та 38-ї (командувач генерал-полковник Кирило Степанович Москаленко) армії 1-го Українського фронту розпочали бої за визволення району. Особливо запеклими були бої в районі шосе Бар-Журавлівка-Ялтушків. 25 березня частини 305-ї Стрілецької дивізії під командуванням полковника О.Ф. Васильєва 74-го Стрілецького корпусу 38-ї армії оволоділи Баром.

В складі 2-го Українського фронту наш район визволяла 40-а армія (командувач генерал-лейтенант Пилип Феодосійович Жмаченко). У складі визвольних корпусів діяли стрілецькі дивізії: 70-а гвардійська стрілецька Глухівська дивізія (командир генерал-майор Іван Андрійович Гусєв). Південну частину району (Червоне, Каришків, Українське) визволяла 240-а Київсько-Дніпровська дивізія (командир полковник Терентій Хомич Уманський) 50-го стрілецького корпусу.

Криваві бої за визволення району весною 1944 року тривали майже місяць, остаточні – з 20 по 26 березня.

Частини 38-ї, 18-ї та 40-ї армій 1-го та 2-го Українських фронтів розпочали масові наступи на підступах до Бара з метою розгрому фашистських військ угрупування „Південь”. За свідченнями полонених Вермахту 101-ї легкої піхотної, 208-ї, 254-ї піхотних, 18-ї артилерійської дивізій, при відступі на захід по території Барського району в розпорядженні гітлерівців на той час було понад 10-12 тис. автомашин, піхота, артилерія, потужні танкові частини.

Північну частину району (по лінії сіл Комарівці-Гармки-Козарівка-Слобода Ходацька) визволяла 317-а стрілецька дивізія (командир полковник Микола Терентійович Жердієнко) 22-го стрілецького корпусу 18-ї армії. Центральну, найбільшу за площею частину району визволяли війська стрілецьких корпусів: 74-го (командувач генерал-лейтенант Федір Юхимович Шевердін), 101-го (командир генерал-лейтенант Василь Степанович Голубовський), 67-го (командир генерал-майор Дмитро Іванович Кислицин). У результаті Проскурівсько-Чернівецької та Умансько-Ботошанської фронтових наступальних операцій 1-го та 2-го Українських фронтів 26 березня 1944 року після важких з великими втратами боїв район було звільнено від німецько-фашистської окупації.

У боях за населені пункти району віддали своє життя 1186 воїнів, їх тіла поховано у братських могилах. 453 воїни-визволителі полягли за м.Бар. В 1952 р. на братській могилі у міському парку, де покоїться їх прах, встановлено пам’ятник.

Званням Героя Радянського Союзу відзначено 4-х жителів району: П.У. Богатиря, М.В. Медвецького, О.І. Якимчука, О.М. Щербакова, повними кавалерами ордена Слави стали Ф.А. Вітомський, М.А. Бринько, Г.П. Грабовляк, П.С. Ляховський, М.В. Савчук.
В Бару за роки окупації було спалено швейну фабрику, лікарню, відділення зв’язку, кінотеатр, зруйновано спиртовий та машинобудівний заводи, в жахливому стані залишено багато текстильну фабрику, багато житлових будинків. Пограбовано та зруйновано 64 колгоспи і радгоспи, школи, бібліотеки. Знищили 18 тракторів, 35 комбайнів, тисячі коней, усі ферми, дві МТС.

З червня 1957 р. по серпень 1961 р. секретарем парткому КП України виробничого колгоспно-радгоспного управління (так по-новому до жовтня 1964 року стала називатись посада першого секретаря райкому партії, фактичного керівника району) був Іван Терентійович Одобецький.

Визначальним для розвитку міста і району стало ініційоване І. Одобецьким будівництво консервного комбінату. Це питання він відстоював на рівні партійних, радянських і державних органів області та республіки, були зроблені переконливі розрахунки щодо створення сировинної бази. Претендентами на розміщення і будівництво цього комбінату були й інші райони.

З’явилась велика кількість робочих місць на комбінаті. Паралельно починала розвиватись у районі мережа плодово-ягідних радгоспів, які спеціалізувались на вирощуванні овочевих культур, в т.ч. зеленого горошку. За рахунок приєднання сіл Шевченкове та Поповець розширювались площі плодово-ягідних насаджень радгоспу „Більшовик” с. Шипинки. Згодом комбінат вироблятиме вагому частку промислової продукції у загальному валі району, а поки що закладалась база для цього. Завдяки консервній продукції Бар стане відомим у найбільш віддалених куточках країни та за її межами. Значна частка продукції відправлялась у сферу військового відомства, режимних установ, на Північ країни.

Комбінат почав будівництво в райцентрі каналізації, водопостачання, опалення, тепличного господарства і житла. У 1959 році побудовано перший двоповерховий житловий будинок з усіма зручностями. У цей період будуються районний будинок культури, кінотеатр, лікарня (тепер цю будівлю називають старим корпусом). Виникають і швидко розвиваються будівельні організації. Усе це створило передумови подальшого бурхливого розвитку міста і району, але вже за нового керівництва.

З вересня 1961 р. по грудень 1962 р. районом керував С.В. Сорокін, а з грудня 1962 р. по лютий 1971 р. (8 років) – М.Т. Тунік. Микола Тарасович Тунік завжди мислив і працював на перспективу, стратегічно: його нестандартний стиль керівництва, часто вольові, але виправдані рішення випереджали час і події. Завжди впроваджувалось щось нове, прогресивне, раніше, ніж в сусідніх районах. Це відчули в промисловій галузі, сільському господарстві, будівництві, освіті, культурі, спорті. Зусилля спрямовувались на покращення умов праці, життя і відпочинку мешканців міста і району.

В Барському районі, крім багатогалузевого сільськогосподарського виробництва, було ще 18 промислових підприємств республіканського і союзного підпорядкування. Промисловість займала домінуюче місце в районі. Виробництво валової продукції сягало 100 мільйонів карбованців за рік. Незважаючи на те, що Барський район вважався сільськогосподарським, валова продукція сільського господарства складала лише біля 20, а промислова – майже 80 мільйонів карбованців, тобто в чотири рази більше.

Микола Тунік талановито забезпечував функціонування усього багатогалузевого господарського механізму і соціального життя району.

З його ініціативи і наполегливості було докорінно перебудовано місто Бар: з багатоповерховими будинками, широкими вулицями, красивими архітектурними розв’язками. У Барі раніше, ніж у інших районах, розпочали будувати житлові три-, чотири- і п’яти- і дев’ятиповерхівки з усіма зручностями. Крім будівництва житла за рахунок держбюджету, тоді майже всі підприємства зводили відомче житло, гуртожитки, дитячі садки, магазини, заклади громадського харчування і побуту. За період роботи М. Туніка в Барському районі споруджено і введено в експлуатацію міську центральну каналізаційну систему, проведено реконструкцію всіх промислових підприємств з розширенням і заміною технологічного обладнання. За його керівництва відновили, закінчили будівництво і ввели в експлуатацію Барський консервний комбінат з цехами дитячого харчування і пектиновим (завод в заводі), яких тоді в СРСР було тільки три. Барський консервний комбінат був найпотужніший в області – 45 мільйонів умовних банок. В числі перших в республіці було збудовано комбікормовий комбінат в с. Ялтушків, який крім своєї основної продукції виготовляв високоякісне борошно, крупи, олію. За цей період побудовано в райцентрі будинок рад, приміщення середньої школи № 1, дитячо-юнацьку спортивну школу, побуткомбінат, автобусну станцію, добудовано приміщення середніх шкіл № 2 і № 3, пошти, відкриттю першої автозаправочної станції. Чимало було зроблено і в сільській місцевості по будівництву житла, виробничо-господарських приміщень, шкіл, дитсадків, медичних і культосвітніх закладів, доріг з твердим покриттям, здійснено телефонізацію населених пунктів району. Залізнично-шляхові під’їзди мали всі великі промислові підприємства. З ініціативи М. Туніка у Барі в 1968 році відкрили філіал Житомирського автомобільно-дорожнього технікуму, який через рік почав працювати самостійно. Пізніше для студентів побудували прекрасний навчальний корпус, п’ятиповерховий гуртожиток з їдальнею, створили матеріально-технічну базу. Район неодноразово виходив переможцем по вирощуванню цукрових буряків в області, республіці, а одного разу – і у всесоюзному соціалістичному змаганні.

Працюючи першим заступником голови облвиконкому, М. Тунік зумів переконливими фактами довести в Раді Міністрів України, щоб міжнародні газопроводи проклали на південній стороні від Вінниці, в т.ч. через землі Барського району, що дало можливість, крім трьох газопроводів і компресорних підстанцій, побудувати німецькими, чехословацькими та польськими будівельниками разом з нашими у місті шести багатоквартирних будинки, два дитячих садка, поліклініку ЦРЛ, школу (тепер гуманітарно-педагогічний коледж), побуткомбінат, магазин, дві котельні, понад 50 км асвальтованої та бетонної доріг. Будівельники газопроводу забезпечили водопостачання м.Бар: споруджено 5 км водогону, артезіанські свердловини, насосну станцію, фільтро-очисний комплекс з лабораторією і водонапірну башту. Результатом їх праці стала база для відпочинку учнівської молоді в оздоровчому таборі „Фортуна” с. Митки (житло-побутово-спортивний комплекс). Тунік також забезпечив організацію будівництва „Сталінської” автотраси, яка пролягає через Барський район.

Працювала меблева фабрика.

Цех хлорели спирткомбінату виділився в окреме промислове підприємство „Цукропромводоналадка”. Завершено будівництво консервного комбінату. Будівельно-монтажне управління перетворюється в пересувну механізовану колону, роботи виконуються на території декількох районів – це об’єкти промисловості, житлові будинки, школи, дитячі садки, гуртожитки. Значно розширюється кількість замовлень, які виконує міжколгоспбуд, серед них – комплекси для вирощування свиней в Луці-Барській і Журавлівці. Піднімаються нові великі цехи машинобудівного заводу. Це підприємство стає флагманом промисловості міста і району.

До цього Бар був містечком з невеликими хатками, накритими гончарною черепицею, мав вузькі вулички.

Значно зростали потужності міжколгоспної будівельної організації, рембуддільниці № 11.

Була створена потужна ПМК-1 (Барська) з розчинним вузлом і цехами залізобетонних і столярних виробів, забезпечена автотранспортом та будівельно-монтажними механізмами, яка вийшла на таку потужність, що повністю забезпечувала необхідні обсяги будівництва у нашому та сусідніх районах.

Створено Копайгородську ПМК – 207, яка працювала в декількох районах області, збудовано комбікормовий комбінат у с.Ялтушків, а залізнично-шляховим під’їздом, який складався зі складських приміщень, асвальтобетонних площадок з комплексом зерноочисних і зернозавантажувальних машин, елеватора з просушуванням зерна, вальцового млина, цехів з виготовлення круп, олії, трав’яного борошна, тріфалового цеху по очистці насіння багаторічних трав, автотранспортного цеху і цеху м’ясокісткового борошна на ст.Бар.

Чимало зроблено в сільській місцевості по будівництву житла, виробничо-господарських приміщень, шкіл, дитсадків, медичних і культосвітніх закладів, доріг з твердим покриттям, здійснено телефонізацію населених пунктів. Залізнично-шляхові під’їзди мали всі великі промислові підприємства Бару, ст.Бар, ст.Копай, Ялтушкова, а також господарства сіл Шипинки, Терешки, Мигалівці, Чемериське, Войнашівка, Митки, Матейків.

Ялтушківська селекційно-дослідна станція, колгоспи і радгоспи в той час майже повністю були забезпечені автомашинами, тракторами, комбайнами, іншою сільськогосподарською технікою та інвентарем. Частина господарств мала власні автобуси для підвезення людей в поле на роботу і дітей в садки та школи. Керівники усіх промислових і сільськогосподарських підприємств були з вищою освітою, укомплектовані спеціалістами. В районі було проведено спеціалізацію колгоспів і радгоспів, що дало змогу значно збільшити виробництво зерна, цукрових буряків, плодоягідної та овочевої продукції, молока, м’яса, яєць. Район неодноразово виходив переможцем по вирощуванню цукрових буряків в області, республіці, а одного разу – і у всесоюзному соціалістичному змаганні.

Барський район називають „яблуневою гілкою Поділля”, бо займав він провідне місце в області по валу вирощування плодоягідної продукції – в межах 50-55 тисяч тонн, а спільно з населенням району – 75 тисяч тонн.

До плодоягідних радгоспів тоді належали радгоспи сіл Шипинки, Терешки, Комарівці, Киянівка, Попівці, Войнашівка. Функціонували успішно і овочеві спеціалізовані господарства зі штучним зрошенням, зокрема, радгосп с.Окладне, колгоспи сіл Маньківці, Каришків, Гармаки, Мар’янівка.

Спеціалізувалися і в тваринництві. Коли М. Тунік приступив до роботи після ознайомлення з Барським районом, то поділився своїми планами з обласним керівництвом, сказавши, що район увійде в число передових по вирощуванню цукрових буряків і буде виробляти понад 300 центнерів молока на 100 га сільськогосподарських угідь, то секретар обкому назвав його тоді фантазером. Але з часом були досягнуті такі показники. Щоб вивести район з відстаючих по виробництву молока, велася цілеспрямована робота зі збільшення поголів’я корів, підвищення їх продуктивності шляхом поліпшення селекційно-племінної роботи і закупки молодняка поліпшених високопродуктивних порід. Відгодівлею великої рогатої худоби займалися спецгоспи сіл Гайового, Мигалівець, відгодівлею свиней у Луці-Барській та Журавлівці. Овець вирощували у Біличині та Кошаринцях. Працювала в районі своя птахофабрика з репродуктивною птахофермою й інкубаторним цехом.

Велика увага приділялась кормовиробництву, удосконаленню структури посіву кормових культур, підвищенню їх врожайності, заготівлі високоякісних кормів на зимово-стійловий період, без чого неможливо було збільшити виробництво тваринницької продукції. Значне збільшення поголів’я всіх видів тварин дало можливість виробляти в районі по 10 тонн органічних добрив на кожний гектар ріллі, що вплинуло на підвищення врожайності сільськогосподарських культур та плодоягідних насаджень.

З ініціативи М. Туніка було створено єдине в області форельне господарство в с.Лядова, де розводили так звану „царську рибу”. Господарство відвідували перший секретар ЦК КП України Петро Шелест, інші республіканські та обласні керівники. На інкубаторній станції була навіть невеличка ферма перепілок.

За його сприяння звання Героїв соціалістичної праці присвоєно комбайнеру колгоспу ім. Дзержинського с.Каришкова Калиннику Михайлу Івановичу і директору радгоспу „Більшовик” с.Шипинки Легкому Адаму Платоновичу. Ланкова буряківничої ланки с.Іванівці Кармиліцина Ірина Савівна нагороджена орденом Леніна, а виставком ВДНГ України преміював її автомобілем „Москвич”. Значна частина передовиків всіх галузей народного господарства і сфери обслуговування були нагороджені орденами і медалями СРСР, отримали звання заслуженого працівника відповідної галузі та стали переможцями в соціалістичному змаганні. Передові ланкові буряківничих ланок, бригадири, спеціалісти та керівники сільського господарства неодноразово були учасниками ВДНГ України, один раз – Всесоюзної ВДНГ у Москві.

З ініціативи М. Туніка разом зі спеціалістами-агрономами була розроблена барська технологія вирощування цукрових буряків, яка значно відрізнялася від загальноприйнятих на той період. Особливістю цієї технології було те, що під цукрові буряки вносились підвищені норми органічних і мінеральних добрив. Посів цукрових буряків проводили в дуже ранні строки

У цей період неабияк підтримувався розвиток футболу в районі. Команда міста Бар займала друге місце по Україні в ДСТ „Колос”. На своєму стадіоні приймали другу команду і ветеранів київського „Динамо”.

У місті було жвавим культурне життя. По вихідних днях у парку силами сільських колективів художньої самодіяльності, промислових підприємств і шкіл міста давались концерти. Драматичні гуртки шкіл і Будинку культури райцентру готували вистави. Працювали човнова станція, платний дитячий майданчик з різноманітними атракціонами.

З 1971 по 1991 роки у ранзі керівника номер один Барського району був Андрій Іванович Кінщак. Розпочаті до нього справи він доводить до логічного завершення. Під час будівництва першого газопроводу представники НДР скажуть, що Кінщак хоче побудувати Барський район за кошти Німеччини. Слідом за першим газопроводом підуть наступні, компресорні станції, велика кількість житла, дитячі садки, десятки кілометрів сучасних якісних автомобільних шляхів, каналізаційна мережа, водогін з села Іванівці. Побудовано поліклініку, приміщення педагогічного училища (тепер гуманітарно-педагогічний коледж ім. М. Грушевського). Розпочато газифікацію міста, а згодом і сільських населених пунктів району. В результаті газ мали 22 населених пункти району, тисячі квартир, 98 підприємств, прокладено 2 км розподільчих мереж.

У сільськогосподарській галузі в цей час працюють знані далеко за межами району авторитетні керівники А.П. Легкий – директор радгоспу „Більшовик” с. Шипинки, голови правлінь колгоспів І.П. Гуменюк (ім. Дзержинського с.Каришків), А.М. Криштофор (ім. Щорса с. Гайове), М.І. Заїка („Родіна” с. Мигалівці), І.П. Якубовський (ім. Котовського с. Лука-Барська), В.С. Яровенко („Україна” с. Матейків), В.І. Платковський (ім. Кірова с. Мальчівці). Район неодноразово стає переможцем в обласному і республіканському змаганнях. У 1978 році за визначні досягнення в розвитку промисловості і сільського господарства район отримав Перехідний Червоний прапор ЦК КПРС і ЦК ВЛКСМ. Щороку біля сотні кращих трудівників отримують урядові нагороди. Директор радгоспу „Більшовик” с. Шипинки А.П. Легкий і комбайнер колгоспу ім. Дзержинського М.І. Калинник отримують почесне звання Героя Соціалістичної праці.

Барський район за своєю виробничою структурою тоді був унікальним і самодостатнім. Навіть у питаннях постачання населення товарами район обходиться власними ресурсами. У сільській місцевості триває будівництво нових приміщень шкіл. Реконструюється швейна фабрика, районний вузол зв’язку, будуються житлові багатоповерхівки, корпуси навчальних закладів міста і Кузьминецького профтехучилища, ряду промислових підприємств. Збільшуються потужності Барського цукрового заводу, розпочато реконструкцію Ялтушківського цукрового і будівництво великого цегельного заводів. З кожним роком вводиться все більше нових робочих місць. Розширюється сировинна база переробної промисловості – консервної, цукрової, м’ясомолочної, спиртової. Реконструйовано інфекційне відділення Центральної районної лікарні, побудована нова стоматологічна поліклініка.

Результативність діяльності керівника району відчувається скрізь. Створені Площа і Меморіал Пам’яті, за участю трудових колективів майже всього району перебудовується стадіон, побудовано приміщення дитячо-юнацької спортивної школи.

Січень

2020р.

ВІВТОРОК

Погода

Погода у Барі

вологість:

тиск:

вітер:

Погода у Києві Погода у Вінниці

Web ресурси